Харків — одне з найбільших міст України, яке зазнало численних обстрілів та бомбардувань. Як змінилась реальність для тих, хто народився і виріс у цьому місті? Олександра Саліонович, юристка з Харкова, тривалий час жила в Чернівцях, розповідає що змінило її повсякденність та погляди на життя з часу повномасштабного вторгнення.
До війни
– Якими були ваші плани на майбутнє до початку війни? Як виглядали будні?
Навчалася в Національному юридичному університеті ім. Ярослава Мудрого, де здобувала два ступені магістра: на факультеті прокуратури та міжнародно-правовому факультету.
Все виглядало, як зазвичай: зібрала рюкзак, в який поклала “Кримінальний процесуальний кодекс” та виконані завдання, приготувала одяг на завтра, запланувала зустрічі. Наступного ранку змінилося все..
– Що стало першим сигналом того, що почалася війна?
Для моєї сім'ї ранок розпочався о п'ятій годині, від трясіння вікон та ліжка. Щось вибухнуло... Коли прокинулась, подумала, що люди святкують чийсь день народження та запускають феєрверки. Зірвавшись до вікна, побачила, як щось горить та як люди масово почали бігати на вулиці, поспішаючи з сумками. Вже потім, після звернення президента, зрозуміла – війна.
– Як вдалося виїхати з Харкова?
Лише з одним рюкзаком, ноутбуком та улюбленою рослиною покидала Харків. Все відбувалось швидко, без часу на роздуми.. Разом з мамою та сестрою, поїхали просто на тому потязі, який вже був у той час на вокзалі. Було дуже складно залишати те місце, де народилась і жила, де всі рідні та друзі, але іншого шляху не було.
– Як дізналися про стан вашого будинку?
В телеграмі створено чат будинків, де переважно публікують інформацію про пошкоджені та зруйновані будівлі. Наш будинок один з них, а саме квартира, яка знаходиться в 16-ти поверхівці, що на Північній Салтівці, де відсутні вікна, віконні рами та частина балкону. Район був небезпечний і замінований, тож повернутися туди тоді було неможливо.
– Чи був у вас план, куди їхати далі, чи рішення приймалися спонтанно?
Він був дуже довгий. Залишивши рідне місто, довелося багато їздити у пошуку житла. Першим місцем, куди довелось переїхати – була Вінниця. Наступним – Львів. Згодом – Мукачево, знайшовши прихисток там, мешкали більше тижня. Через непорозуміння з господарем будинку, довелось переїжджати. Наступне місто, куди переїхали – Ковель, де пробули 10 днів, але довелося і звідти поїхати через небезпеку на кордоні з Білоруссю. Звідти переїхали до Чернівців. Це місто стало для нах тимчасовим домом, місцем, де вони почали поступово адаптуватися до нової реальності. Нашим домом у Чернівцях став дитячий садок №18 на вулиці Сторожинецькій. Саме тут, у приміщенні, пристосованому для ночівлі, вперше з початку повномасштабної війни ми відчули хоч якусь безпеку.
Чернівці – це маленьке, але дуже комфортне місто з парками, затишними вуличками, приємними людьми. Здавалося, що переселенців тут більше, ніж місцевих. Але ми зустрічали тільки співчуття, відкритість і готовність допомогти, звичайно думки про рідний Харків не полишали ні на мить.
Більшість рідних виїхали, інших евакуювали. Проте, залишилися бабуся з дідусем, з яким не було зв'язку від 5 березня до Великодня. Вони мешкають в харківській області, поруч з яким селище окуповано. В 2022-му не виходило підтримувати телефонний зв'язок, так як не було мережі. Для того, аби зловити хоча б якийсь зв'язок, треба було їхати до гори, де було якесь мережеве покриття, хоч і дуже погане.
– Як змінилося життя і сприйняття до свого міста, чи є зміни щодо пошкодженого будинку?
До вибухів звикається, але іноді все одно жахаєшся. Одразу після повернення здійснила свою давню мрію – завела собаку, а згодом ще одну. Друзі, які виїхали, не повернулися, але я знайшла справжнє кохання. Продовжую працювати помічником адвоката, майже досягла мети – отримання адвокатського свідоцтва.Спочатку ми жили у центрі Харкова, у квартирі друзів. Водночас ремонтували свою: встановлювали вікна, лагодили пошкодження. У вересні 2024 року повернулися у відремонтоване житло. Тривали проблеми з водопостачанням, але з часом усе налагодили.Я часто згадую Чернівці, де ми як ніби знову навчилися дихати. Це місто стало місцем, яке прийняло нас у найбільш уразливий момент. І я завжди буду вдячна людям, які підтримали тоді незнайомців без жодного запитання.
–Що для вас тепер означає "додому"?
До війни, я дуже любила своє місто. Подорожуючи іншими містами та країнами, щоразу переконуюся: що рідне місто – найкраще місто, а харків’яни – безстрашні та відважні. У перші місяці війни я думала, що вже ніколи не повернуся. Але коли ступила на перон рідного вокзалу – відчула сильне хвилювання. Завжди буду вдячна нашим воїнам, які боронять Україну. І впевнена, Харків вистоїть, і його вулиці знову наповняться сміхом і світлом мирного життя.
Авторка: Людмила Кушнір
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
