– Я працював майстром виробничого навчання в Глибоцькому СПУ №2. Влітку 1962 року мене направили в Люберці під Москвою на завод сільськогосподарського машинобудування. Ми вивчали і освоювали комбайни для збирання цукрової тростини, вчили іспанську мову, культуру поведінки, як вести себе за столом, в якій руці тримати ніж та виделку тощо. Потім в Києві проводили співбесіду. А в КДБ по кілька разів заповнювали різні анкети. Я вже був одружений, мав троє дітей. З Києва нас потягом відправили до Москви, потім до Ленінграда. З області нас було троє; я, Землюк Ілля та Сокирюк Партеній із Заставнівщини. В Ленінграді нас посадили на теплохід "Михайло Калінін". Пливли 16 діб. Прибули на Кубу в грудні. Там було тепло. В порту нас зустрічав сам кубинський лідер Фідель Кастро. Ми трішки були змучені дорогою, був дев’ятибальний шторм. Але при зустрічі з Фіделем втому ніби зняло.
– На Кубі я працював бригадиром-механіком, – продовжує Василь Іванович. – Годували нас добре. Щоправда, хліба майже не було – його замінив рис. На кишенькові витрати нам давали трохи песо. Але зароблені гроші пересилали через Зовнішторгбанк. Коли їхали додому, нас знову проводжав Фідель Кастро, подарував по пляшці рому та по довгограючій платівці. На той час для нас то була дивина. Вдома нам видали зароблене в чеках, то я купив тоді автомобіль "Москвич-408". Це на той час була велика рідкість.
1963 року мене знову запросили до райкому комсомолу і я поїхав на Кубу за комсомольською путівкою. Тоді вже не проходили стільки перевірок.
Після повернення з Куби Василь Іванович повернувся в рідне село, працював вчителем тракторної справи. Виростив удвох з дружиною Минидорою Георгіївною шестеро дітей.
Його в селі так і називають –"кубинець", і він не ображається, навпаки пишається цим. Коли я приїхав до села, запитав в перехожих, де живе Рошкулець Василь Іванович.
А, та це Василіка-Кубинець, – сказав хтось. І мені показали дорогу до "кубинця".
