Фотографія двох усміхнених сестер-чернівчанок – Марини і Лідії Ощипко – рік тому облетіла усі київські газети. То була справжня сенсація: у Києві здійснили другу (!) операцію з пересадки печінки. Четверту – в Україні, й лише другу – успішну.22-річна інженер "Укртелекому" Марина Ощипко віддала 52 відсотки своєї печінки сестрі Лідії, якій лікарі винесли вирок: 2-3 місяці життя, якщо не здійснити трансплантацію.
Здорова, вродлива дівчина опинилася перед вибором: лягти на складну операцію чи...
– "Чи..." навіть не розглядалося, – розповідає Маринка. – Як я могла жити далі, знаючи, що я могла врятувати свою сестру, хоча й ціною власного здоров’я, і не зробила цього? Ходити на роботу, посміхатися і знати, що моєї Ліди більше нема?!
У сестер тепер
два "мерседеси"
Минув рік і чотири місяці після операції, й сьогодні Маринка жартує, що у них одна печінка на двох з сестрою. Нагадують про ті страшні дні також однакові шрами на животах у дівчат.
– Сліди від швів, звичайно, великі, – розповідає Маринка. – Подібні до знаку "Мерседес". Спочатку, хто бачив їх, – усі жахалися. Мені деякі "доброзичливці" казали, що ти, така вродлива, незаміжня, як тепер заміж вийдеш? А ось декілька місяців тому і заміж вийшла, і люблять мене. Шви на животі – це дрібниці, бо головне для мене – що Ліда жива. Як зізналися нам згодом лікарі, у нас був один шанс на ...мільйон. І ми ним скористалися!
Печінка у Ліди за рік вже відросла до нормальних розмірів, у Маринки – також майже відновилася.
А складалося у цій родині усе колись якнайкраще. Ліда вийшла заміж за вродливого музиканта, Маринка закінчувала інженерно–технічний факультет ЧНУ. Аж раптом страшна звістка: у старшої сетри важка форма гепатиту С. Ліда саме чекала дитину, вже знали, що буде дівчинка, будували мрії... На шостому місяці вагітності через цироз довелося перекреслити усі мрії. А найстрашніше – медики оголосили, що жити їй залишилося декілька місяців.
– Для нас то було шоком, – пригадує Ліда. – Ми з мамою (сестра також у цей час була в Києві – на курсах) поїхали до Києва – в Київський інститут хірургії і трансплантології. Коли зробили аналізи, прогноз лікарів був невтішним: півтора місяця життя – й ані дня більше. Стати донором зголосилася мама, яка була зі мною на прийомі, але вона – онкохвора, а тому її кандидатуру одразу відхилили. "Хто у вас ще є?" – запитав лікар. Я відповіла, що є молодша на три роки сестра, але я ні за що не дам її різати. Два дні ми з мамою нічого не казали Маринці. Вона помітила, що щось сталося, і нарешті мама розповіла їй. "А я підійду?!" – лише запитала Маринка. Я одразу заперечила – нехай вже буде усе, як буде.
На це Маринка сказала, що й питати моєї згоди не буде.
Наступного дня Марина вже сиділа у знаменитих хірургів Олега Котенка та Валерія Саєнка. Вислухала про те, що операція – надзвичайно складна, відновлення триватиме довго. Буде боляче і страшно – чи готова?
Дівчинка лише запитала: "Мої півпечінки її врятують?" Коли отримала ствердну відповідь, лише плечима повела: "Я зроблю це, і усе тут".
Потім були безкінечні аналізи, які підтвердили, що печінка Маринки ідеально підходила сестрі за усіма показниками. Залишалося знайти гроші для операції – 167 тисяч. Допомагали родині усі знайомі, друзі, а згодом за справу взялася Чернівецька міська рада: згідно з рішенням депутатів, було виділено усю необхідну суму. Дівчата дуже вдячні за допомогу і підтримку мерові міста Миколі Федоруку, колишньому губернатору Михайлові Романіву, начальнику управління охорони здоров’я Вікторові Процю, головному лікарю міської поліклініки № 2 Валентині Шпаковій, хрещеній Василині Бережанській та усім тим, хто їм допомагає й підтримує.
Щоби не плакати – вишивала
На операцію хвора Ліда поїхала 16 листопада – наступного дня після річниці одруження зі своїм Іваном. Поїхали учотирьох: Ліда, Марина, мама та Іван.
– "Це твій вибір", – сказала мені мама перед від’їздом, – розповідає сестра–донор Марина, – Знаю, що для неї то були страшні дні. Багато людей відраджували її: "Як ти дозволила? У тебе була одна хвора донька, а тепер – будуть обидві".
Готували сестер до операції два тижні. Два тижні лікарі приходили на роботу вранці й найперше – запитували попередню зміну, чи жива ще Порфирюк. Але про те, що боялися, що вона не доживе до призначеного дня, вони розкажуть лише тоді, коли усе буде позаду.
– Мені не можна було хвилюватися, – пригадує Ліда. – Щоби я не плакала, сестра просто примусила мене вишивати. Сама купила малюнок для вишивки – ангела на яскраво–синьому тлі. Сказала, що він нас вбереже під час операції, і я повинна встигнути закінчити роботу до операції. Я встигла...
– Я за натурою оптиміст, – каже Маринка. – Знаю точно: якщо налаштувати себе, що усе буде добре, то так і станеться. Сестра навіть сердилася на мене: "Егоїстка, ти й поплакати не дала мені тоді". Жодна з нас протягом двох тижнів не заплакала – а що би це дало?
Сміливості 22–річної дівчинки, яка приїхала до Києва у стильному джинсовому костюмчику, дивувалися усі в інституті.
– За весь час лікування вона жодного разу (!) не запитала, як із нею буде далі, – не міг надивуватися мужності буковинки хірург.
Напередодні операції дівчата фотографувалися, сміялися – здаватися не можна було.
– Чи не було страшно? – пригадує Маринка. – Анітрохи. Хоча, зізнаюся, ввечері перед вирішальним днем, підступна думка закралася десь з глибини: "А якщо я вже не підведуся з операційного столу?" Я одразу насварила сама себе: "Та що це я? У нас усе буде добре".
Операція тривала
22 години
9 грудня до палати прийшли за Мариною (сестрою–донором), за декілька годин – за Лідою.
– В операційній на нас вже чекала бригала із 30 медиків, – пригадує Маринка. – У реанімації нам вкололи щось, і усе зникло. До боксу нас завезли наступного дня: операція тривала 22 години – у сестри і 16 – у мене.
У мене видалили й пересадили Ліді 52 відсотки печінки. Довелося також видалити жовчний міхур, який був посередині. Лідину власну печінку цілковито видалили – вона вся була вражена цирозом.
Про наступні вісім днів Марина згадує коротко: "Якщо на світі є пекло, то я у ньому вже побувала". Іронія долі: післяопераційний період хвора Ліда пережила краще, аніж сестра–донор. Маринку нудило безперестанку – організм не приймав жодних ліків чи ковтка води.
– Але усе минулося, – щаслива Марина. – Отож я не дарма це зробила. Хоча труднощів не бракувало: тричі у Ліди починалася криза відторгнення, якось мені стало так погано із серцем, що вже "Отче наш" читала. Скільки людей за нас переживали, молилися – ми повинні були перемогти!
Коли Маринку проводжали на операцію з "Укртелекому" (до речі, три роки тому вона була учасницею конкурсу краси і стала "Зірочкою "Укртелекому"), то вона усім казала, що за два тижні повернеться. Повернулася за 4 місяці, сестра – лише згодом. Сусіди з провулку Перекопського плакали, коли зустрічали схудлу, але щасливу Маринку. Вона зробила ЦЕ і жодного разу не заплакала. За рік ця мужня дівчинка вийшла заміж за найкращого у світі хлопця Вадима (вона зустрічалася із ним ще до операції, й хлопець підтримав тоді її рішення: "Я би також вчинив так заради брата"). Як зізналася вона наприкінці – заплакала лише один раз.
– Ми нещодавно забрали відеозапис мого весілля, – розповіла Марина. – Сіли дивитися, а там наприкінці – побажання гостей (я не бачила, як знімали цей епізод). Уявіть собі: з екрана посміхається моя сестра (вона вінчала мене) і каже, що понад усе мріяла дожити до мого весілля, що я подарувала їй життя. "Я люблю тебе, Маринко..."
– Я навіть не можу дібрати слів, аби розповісти, який подвиг здійснила моя сестра, – каже Ліда. – Зважитися на це дуже непросто: у Києві багато донорів відмовлялися ризикувати. Пригадую дівчину із Кривого Рогу, сестра якої побоялася стати донором печінки для неї. На операційний стіл ліг батько, орган якого не підходив за всіма параметрами, й хвора померла. Їй було 27.
Ми дуже змінилися після усього. Зрозуміли, що кар’єра, гроші – нічого не важать. Часом і я засумую: побачу дитинку й подумаю, що ось і моїй дівчинці було би вже два рочки. Та підтримують чоловік Іван, Маринка, усі рідні, і я беру себе в руки – вчуся тішитися кожною хвилиною, кожним прожитим днем.
– Єдине, що хвилює, – це гепатит С, який знову чорною хмарою навис над життям Ліди, – каже Маринка. – Їй постійно слід колоти ліки пегасіс та рибовірін, які коштують декілька тисяч гривень. Тому змушені звертатися знову до влади, щоби допомогли придбати уколи. Ми повинні перемогти!
