Зараз Сергій малює портрети та карикатури на вулицях Чернівців і розповідає, що вуличного художника більшість людей сприймають несерйозно. Коли малюєш в галереї, до портретиста ставляться з більшою повагою. "А на вулиці буває усіляке: малюєш клієнтку, а вона відмовляється платити за портрет, каже, що не впізнає себе...", – розповідає Сергій. Не так давно він повернувся з Польщі, де кілька років заробляв собі на життя мистецтвом. Каже, що талант цінується всюди, та справжніх поціновувачів мистецтва не так вже багато. А ще він вважає, що по-справжньому затишно може бути лише там, де народився. "Добрі та цікаві люди є скрізь, але тільки у своєму рідному місті можна відчути, що ти вдома. За кордоном доводиться постійно жити з думкою, що ти чужий. І є багато людей, які мало не щодня тобі про це нагадуватимуть", – поділився Сергій.– Виїхати до Польщі на заробітки довелося з банальних причин – там більше платили за написання картин, – каже Сергій. – А в Україні – самі знаєте, як воно…Та й талановитих художників у Польщі я зустрічав не так багато. По приїзді малював на польських курортах людей.
"Клієнтки,
як пасажири,
у них закохуватися
не варто"
– Заробіток мав непоганий, працював і в польській газеті карикатуристом. Та якось у галереї у мене вкрали паспорт, а тут іще почалися переслідування українців. Поляки – злопам’ятний народ, не забули ще навіть українсько-польську війну, вважають українців бандитами. Одного дня, коли я малював у підземному переході, мене заарештували, оскільки в мене не було документів. Молодий суддя запроторив до в’язниці. Коли зрозуміли, що я вмію малювати, замовляли в мене свої портрети, непогано ж тоді я заробив, – пригадує Сергій. – У в’язниці меду немає, та головне – не звертати на це особливої уваги. Одного разу на прохання ув’язнених по пам’яті намалював вугіллям на простирадлі оголену жінку. Відтоді ставлення до мене змінилося – почали поважати, – сміючись, зауважив художник. – До мене навіть у чергу записувалися, коли я почав робити татуювання саморобною машинкою. Різне було, іноді дивуєшся з простоти людей. Пригадується випадок, коли в’язень-серб намагався втекти з в’язниці. Мабуть, не було жодної душі, котра би про це не знала. Охоронці після того "виховували" його цілу ніч. Я ще тоді йому сказав: "Ти б ще за руку з поліцаями попрощався".
– А чи доводилося вам закохуватися у своїх клієнток?
– Ні, я завжди розумів, що клієнтки, як пасажири, в них закохуватися не варто. І знаєте, часто кажуть, що в картинах художник залишає свою душу, а натурниця на час написання картини є об’єктом його бажання. Я на це дивлюся, як на попсу, "понти" для дурнів.
Звісно, не без того, щоб ти не оцінив клієнтку як напрочуд вродливу. Ще в Польщі один чоловік дуже просив мене намалювали з натури його дружину, він взагалі був схибнутий на ній, тільки про неї і говорив. Звичайнісінька жінка на вигляд, але коли вона роздягнулася, я зрозумів, що то таке – досконалість форм. Її чоловік щохвилини заглядав до кімнати, напевно, ревнував. Не знаю, може, то в мене вже вікове, але красу я можу розгледіти навіть у кількох
зморшках жінки. Чи то від того, що я не люблю стандартних облич, таких собі рекламних клонів. Вони почнуть мені скоро снитися, – посміхається Сергій. – Реклама – то взагалі маразм, породжений цивілізацією. Надивляться дівчатка по телевізору усілякого сміття й поводяться точнісінько, як на блакитних екранах. А я з перших секунд розмови розпізнаю їхню неприродну поведінку, "зідрану" з реклам, мушу тоді якось розговорити, аби вони показали себе справжніми.
Щоправда, є беззаперечний факт – таких гарних дівчат, як у Чернівцях, я не бачив ніде! Ще б навчилися любити себе такими, якими вони є, ціни би їм не було.
Більше люблю писати карикатури
– Що замовляють частіше – портрети чи карикатури? І чи залишаються клієнти задоволені малюнками?
– Щиро кажучи, я більше люблю писати карикатури. Гадаю, малювати портрети найважче. Та багато залежить він настрою людини. Часто клієнт навіть не спроможний оцінити свій портрет. Люблю, коли приходять з другом чи подругою, які оцінюють – адже збоку видніше. Це трапляється, мабуть, від того, що більшість людей просто себе не бачить. Я малював таких прекрасних жінок, що, як на мене, більшої досконалості створити вже неможливо, а вони, дивлячись на портрет, кривили носом. Дуже дратує, коли клієнти висловлюють свою думку щодо портрету ще до закінчення роботи. А ще доводиться чути від жінок дивовижні речі, до прикладу – не малюйте мені великий ніс, він мені не личить.
Коли підходить до мене клієнт, переконую його в перевагах жанру карикатури. Карикатура – набагато цікавіша, шкода, що не всі її розуміють. Для мене особисто карикатура – вихід з критичного становища. Я можу в ній скинути всі людські недоліки чи то на побутовому рівні, чи на політичному – немає значення. Просто отримую насолоду, імпровізуючи життя. У людини, яка просить намалювати на неї карикатуру, зазвичай є гарне почуття гумору, тому скарг на карикатури немає.
Чоловіки соромляться позувати на вулицях
– Кому більше до вподоби вуличне мистецтво – жінкам чи чоловікам?
– У чоловіків більше комплексів. Вони хочуть виглядати
мужніми і вважають, що позувати на вулиці їм не годиться. Тож більше пишу портрети жінок. Та було й таке, що малював портрети чоловіків, які служили в Югославії, Іраку. Вони позували без зайвих побоювань. Коли ти в чомусь на сто відсотків впевнений, суспільна думка вже нічого не змінить.
Приходять до мене і з фотокартками друзів та родичів, щоби подарувати з нагоди свята портрет чи карикатуру. Якщо фотокартка чітка, пропоную виконати кольорову роботу на полотні.
Особисто я найдужче люблю малювати дітей та літніх людей. Діти завжди поводяться природно, а на обличчях літніх людей закарбований досвід.
Сергій наголосив на тому, що хоча шедеврів він ще не намалював, вірить – все ще попереду. Творчість вимагає часу та зусиль.
